Карамахмета на ькарті південної України немає з 1946 року, коли він був перейменований на Шевченкове, яке сьогодні входить до складу Кілійського району.
Історичні джерела засвідчують, що початки села належать до 1813 року. Більшість мешканців його становили українські козаки, втікачі з покріпачених „внутрішніх" губерній, молдовани.
Горенко був вихованцем педагогічних курсів у Миколаєві. Платню йому поклали в триста шістдесят карбованців річно, тобто тридцять карбованців на місяць, - суму вельми мізерну.
У родині Горенків твердо пам'ятали заповіт діда Андрія - учасника Вітчизняної війни 1812 року, що походив із кріпаків і двадцятирічною каторжно важкою службою здобув собі звання прапорщика: вибиватися у люди власними силами, не забуваючи при цьому про рідних і близьких. Внук Андрій почав служити вже з десяти
років, багато плавав на суднах Чорноморського флоту; два роки був вільним слухачем Новоросійського університету в Одесі. 1872 року він обійняв посаду викладача морських юнкерських класів у Миколаєві. Сюди ж покликав і неприхильного до війська Петра, влаштував його на
педагогічні курси. Пізніше, в другій половині 1870-х років, викладаючи вже в Петербурзькому морському училищі. Андрій Антонович допомагатиме одержати освіту на столичних жіночих курсах сестрам Ганні та Євгенії. Обидві взяли участь у народовольчому русі,
разом з братом потрапили на нагляд поліції. Євгенія пізніше захистила лікарський диплом, працювала в медичних закладах Севастополя.
По закінченні педагогічних курсів Петро отримав звання учителя повітового училища, працював у сільських школах. Чин колезького секретаря йому надано з 21 листопада (5 грудня) 1879 року. На посаду іахметі зарахований 3 (15) вересня 1880 року. Тутешнє відкрити випало йому. Упродовж якого часу він працював у Карамахметі? Як склалося його життя опісля? Ці запитання заадресовую тамтешнім краєзнавцям можливо їм поталанить знайти відповідь у фондах Ізраїльської філії державного архіву Одеської області або в архіві Молдова (Кишинів).
Григорій Оленко, письменник .